Культурні практики, що переносяться з однієї культури в іншу, навіть відносно близьку і зрозумілу, зазнають змін. Користуватись чужим досвідом загалом корисно. Але існує проблема його адаптації.
Те, що в одній культурі зрозуміло без пояснень, так зване “загальновідоме”, в інший варто як мінімум проговорювати через цілком відмінний асоціаційний ряд в іншій культурі. І результати проговорення можуть привести до значно більш маштабних висновків, ніж це могло здаватися на початку.
Групу з 45 людей поділили на три, по п’ятнадцять, абсолютно випадковим чином, і кожна з тих груп робила вправу окремо. Участь брали 15 українців і польська фасилітаторка, що спостерігала за процесом і давала підказки. Учасникам видавалася велика товста колода, довжиною метрів восьми, і шість менших колод, з яких можна було зробити основу, а також мотузки. Завдання було – зробити з цих колод “ковчег” – конструкцію в метр висотою, і простояти на ній одну хвилину. Простояли хвилину – значить “врятувалися”. В завданні не було специфікації, скільки людей має залізти на цей ковчег, і жодних вказівок чи обмежень щодо того, як той “ковчег” робити. Ніякого допоміжного персоналу, не кажучи вже про медиків, звісно, не було.
Що почала робити група за моєю участю: одразу знайшлося троє людей, які чітко відмовилися кудись лізти, і стояли збоку, спостерігаючи, без коментарів. А всі решта дванадцять почали крутити із менших колод основу для великої, і все це перев’язувати тросами. А потім всі намагалися на неї залізти, всі решта дванадцять людей.
Мене ця вправа дуже захопила, і я була остання з тих дванадцяти, хто ліз на колоду. Та й всіх решту захопила – “як ми залізем, як ми утримаємося”, всі дуже плотно стояли. Фасилітаторка була поряд і спокійно спостерігала. І от коли я залізла, останньою, - вся ця конструкція посипалась, і мене з підсиленням відкинуло назад. Решта – хто зіскочив, хто впав, а мене кинуло найбільше, за принципом важеля. Травма, яку я отримала, і як її лікували, це вже інша історія.
Але травма була дійсно важкою, тому я багато думала, як саме вона могла статися на тренінгу, який вважався цілком безпечним. Тому за кілька років я почала розпитувати інших учасників, і з’ясувалось, по-перше, що цю вправу також робили за рік до того, як я так невдало впала – і з схожим результатом, хіба що травма була інакша: один з учасників вивихнув руку. Українці намагалися всі залізти на колоду – і таким чином “врятуватися”. Після випадку зі мною цю вправу робити припинили. Але за попередні п’ятнадцять років, за участі польських груп, не було жодного випадку травматизму.
Коли ми обговорювали цей випадок на якихось наших зборах, де був Р. За деякий час він поговорив про це з рабином, і з іншими людьми з мультикультурного середовища, і сказав: я зрозумів, в чому справа.
Завдання ж називалося – “Ноїв ковчег”, це той, де “кожної тварі по парі”. І дійсно, виконуючи цю вправу, польські учасники вибирали двох бажаючих, піднімали їх на конструкцію, всі разом страхували, вираховували хвилину і потім зістрибували, відповідно, не було і травматизму. Ніякої думки, що на колоду повинні залізти всі, ні в кого не виникало.
Звісно, і українські учасники ймовірно знали, що таке Ноїв ковчег. Я точно знала. Але колективний драйв захопив мене, я не просто взяла участь, але й очолила цей безумний рух по рятуванню українців від потопу. І так само діяли й всі решта українських груп – з різним ступенем травматизму.
Польські організатори припинили робити цю справу без рефлексії, лише через травматизм.
Багато років по тому, вже після того, як Р. визначив причину, я говорила про це вже з менеджеркою Школи лідерів, і розказала про оцю різницю міжкультурного сприйняття. Більшість з поляків - релігійні, для них історія Ноєва ковчега знайома з раннього дитинства. А для мене, хоча ніби я й теж її знаю, то деталі про “тварі по парі” десь на другому плані, головним був меседж – “треба рятуватися”.
Цікаво, що ті троє з українських лідерів, які відмовилися брати участь у цій небезпечній вправі, ніяк не коментували свою відмову – “Не буду, і все”. Ніяких зауважень, в тому числі про “тварі по парі”, вони теж не висловили. Тим часом, поляки завжди висували саме пару – чоловіка і жінку, ще й сам процес вибору пари сприймався як частина тренінгу. Можна навіть сказати, що вибір пари – “кого ми врятуємо?” сприймався, як основна задача вправи
Варто зазначити, що в тренінгу були і інші вправи, в тому числі і складні, що вимагали фізичних зусиль і координації, але в них травматизму зовсім не було. Польські учасники взагалі не моли зрозуміти причини нашого травматизму, тим більше, що троси вони завжди використовували не для зв’язування конструкції, а як елементи страховки (до чого жодна з груп українців не додумалась).
Згодом, оскільки отримана травма була важкою і давалася знати багато років, я багато подумки поверталася до цієї вправи, і згадувала свою реакцію. Першою моєю реакцією була, як і в цих трьох, думка відійти в сторону і сказати: ви що, їбанулись? А потім – драйв, хороша погода, лісочок сосновий, водичка, чаєчки літають, - а чого ні? Давайте, в оцих курортних умовах будем рятуватися. І тут я зрозуміла, що ця вправа цікава в плані аналізу підходу українців (не знаю, чи лише українців), до порятунку: рятувати треба всіх. Порядок вирішення “проблеми вагонетки”, - кого ми рятуємо, старших чи молодших, таких чи сяких, вибирати, кого ми стратегічно рятуємо, - про що, власне, легенда про Ноїв ковчег, - в нас відсутній повністю. І в нашій війні це чітко видно. У нас є принцип – рятувати всіх, а зрозуміло ж, що війна - це така ситуація, коли всіх не врятуєш, і треба мати хоч якусь стратегію порятунку.
В зв’язку з цим я хочу пригадати епічну розповідь з Ізюмського району на Харківщині, коли старша жінка каже: “Ну, заміновано навколо, то я онуків вперед пускаю. А що ж, вони легші, вони не підірвуться”. І я дивлюся, оце зараз ставлення – “давайте рятувати стариків, а не дітей, давайте відправимо дітей в школу, нехай їх там ракета вб’є, а ми тут залишимося”, - він закладений у купи народу, і це вже антивиживання. Якщо ми врятуємо старих, а не дітей, то що ж буде далі?
І от, евакуацією займаються досі громадські організації, влада в Харківській області залюбки віддає їм цю справу, навіть пальне дає. Людей вивозять відфонарно, навіть вмовляють деяких на територіях поряд з лінією фронту. Нормальних протоколів евакуації досі не розроблено, за всі роки війни. А це ж питання, чим ми власне займаємося, - чи ми рятуємо людей, чи ми забираємо свідків бойових дій, які можуть бути наводчиками? - і це ж різні стратегії. І це все віддається на рішення громадським організаціям, які декларують гуманізм і мають рятувати всіх. І от, недавно в нашій партнерській громадській організації при евакуації загинули від ракети двоє волонтерів і шестеро людей, яких вони вивозили.
І ще я згадую, в мене тоді, на “Ковчегу”, була думка: – якщо я їх не підстрахую ззаду, вони впадуть. Тут же протиріччя: як від того, що я залізу назад, я не дам їм звалитися? Звідки це взялося в голові? Тобто, цікаво, як в мене в голові мінялась концепція:
- “Що за фігня?”
- ”Ой, а чого всі полізли, а ті відмовилися? Так не можна!”
- “Вони неправильно ковчег збирають, зараз вони всі попадають. Зараз я все поправлю!”.
І так я стала лідером цієї групи. Якщо безумство не можна зупинити, то треба його очолити. Тобто мене затягло і довело до небезпечної поведінки, і власне, до травми, якесь колективне несвідоме, і тепер я сприймаю всю цю історію як метамодель колективної поведінки.
Яка це поведінка, українська чи совєтська – це хороше питання.
Я згадую, хто були люди, які відмовилися – це все були жінки, всі чоловіки з групи з задоволенням лізли на колоду. Одна була лікарка з Криму, прихильниця дослідження аури і «лічностного роста». Друга просто пішла в ліс, третя стояла і сміялася, не намагаючись нікого зупинити, як і польська фасилітаторка.
Що цікаво, більша частина переносу елементів західного досвіду так і відбувається, без всякої перевірки на культурний контекст. Коли ми робили свою школу лідерів, один з наших польських партнерів запропонував нам вигадану ним і практиковану в польських навчальних групах вправу, звичайну рольову, не кінетичну.
Учасники брали на себе ролі когось з батьків, і задачею було привести дитину з гострим зубним болем до стоматолога, - а дитина, звичайно, боїться і не хоче. Роль дитини грав сам тренер, старший чоловік, і це було дуже смішно. Його очікування було, що батьки почнуть заспокоювати дитину: “це не боляче”, “не плач”, довго вмовляти, - а в стоматолога часу чекати нема. А правильне рішення – просто взяти дитину за руку і привести, посадити в крісло і нехай стоматолог лікує. Це тренінг був про те, як ухвалюються рішення: чи діяти ефективно і швидко, наприклад, зупиняючи біль, чи довго вмовляти, наприклад, ту саму дитину?
В Польщі типова “мама” починає вмовляти “діточку” – боляче не буде, страшно не буде, і витрачається багато часу. А треба швидко взяти і відвести – як тільки справа зроблена, - то і біль пройшов, і страх пройшов. В Україні ж абсолютна більшість бере “діточку”, садить в крісло, “зараз доктор все зробить, а я тебе за руку потримаю”, і все. І скільки він не повторював в Україні цю вправу, то виняток трапився лише один раз: “польську” реакцію показала жінка - переселенка з окупованої з 2014 року території України, з дуже травматичним досвідом втечі з дитиною, яку намагався викрасти батько, що залишився на тій стороні. Вона так і не змогла відвести “дитинку” до “стоматолога”. Потім, коли ми це обговорювали, вона сказала – в реальному житті я б і не повела дитину до стоматолога. Пропаде зуб – значить, буде без зуба, але я не буду дитину лякати. Тобто це поведінка травмованої людини.
З́убар Ната́лія Володи́мирівна — українська фізикиня, IT-фахівчиня, громадська діячка, правозахисниця, журналістка, фахівчиня з інформаційної безпеки та протидії інформаційній війні проти України. Голова правління громадської організації Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". З 2022 року документує воєнні злочини РФ в Харкові і області.
Wiki: Зубар Наталія Володимирівна
