Одна з поширених ідей полягає в тому, що конфлікт можна заморозити. Ми спробуємо з’ясувати, чи дійсно це так. Без надміру спеціальних термінів, і зайвих подробиць. Лише загальна схема. Як пробували заморозити різні конфлікти, хто виступав в ролі доброго Діда Мороза, а хто в ролі його хтонічного двійника, що замість подарунків роздає різки. Коли ми вже спробували щось робити у певний спосіб, і результат вийшов посереднім, наступного разу ті самі дії знову призведуть до подібного результату. Знову наступити на ті самі граблі досить просто. Любителі простих рішень охоче вдаються до цього наступання. Тому – спочатку про наступання на граблі в старі часи (1991-2023). Потім – про інші стратегії.
Існують три основні підходи до роботи з конфліктами:
- менеджмент, тобто керування перебігом конфліктів. Мета: вони не мають виходити за певні межі інтенсивності, і зачіпати певні інтереси зовнішніх гравців. Підхід, який ми побачили у Мінську-1 і Мінську-2 це саме менеджмент. Хай вони один одного хоч гучно постріляють, а хоч тихенько передушать в братніх обіймах, аби не зачепили наші любі газові контракти, і наші щорічні виплати від ГазПрому.
- вирішення (resolution), тобто в нас є проблема, ми її сформулювали і вирішили. Хто нам створює проблему? Х створюють. Надавали Х копняків, хто погодився, взяли на роботу, решту розстріляли або ув’язнили. Проблема в тому, що можна глибоко помилитись, і після рострілу Х отримати Х1, Х2 та Y3, які створять ще більше проблем. Ввели військо, скинули дуже злий авторитарний уряд, замість нього маємо ворогуючі групи повстанців, жодна з яких не в змозі ані контролювати всю країну, ані помиритись з іншими.
- трансформація, яка працює з чинниками конфлікту, до того, як він перейшов у гарячу фазу, підчас і після того. Кожна війна є конфліктом. Однак не кожний конфлікт переходить у гарячу фазу. Деякі конфлікти, якщо підійти до них із розумом, дають поштовх до розвитку. Цей підхід намагався практикувати особисто я, і деякі мої колеги до 2013 року. Його недолік в тому, що за ряду обставин події потрапляють в умовну воронку ескалації, і перехід до військових дій стає практично невідворотнім. Його можна лише загальмувати або прискорити.
Отже, коли ми говоримо про менеджмент конфліктів, тут йдеться в першу чергу про групові егоїстичні інтереси, які намагаються продати за межі групи як єдино можливе реалістичне бачення ситуації. В результаті ми отримуємо групу менеджерів конфлікту, зацікавлену в тому, щоб конфлікт і не припинився, і не трансформувався у відносно безпечну форму. Таким чином, від посередництва вони переходять до співучасті в процесі. Їх мета - не дати явно перемогти жодній із сторін, а також не дати їм можливості конструктивно домовитись між собою.
Заморожування конфліктів є різновидом менеджменту. Мета – зниження інтенсивності бойових дій, до їх повного припинення. Решту спірних питань пропонується вирішити шляхом переговорів. Ця стратегія працює, коли сильний гравець, що не є одною із сторін конфлікту, здійснює посередницьку функцію, і може здійснювати тиск на сторони, щоб вони утримувались від порушень домовленостей. Якщо тиснуть лише на слабшого з двох учасників конфлікту, це збільшує ймовірність його поразки.
Історії менеджменту конфліктів,
які мають дещо спільне. Нам не обов’язково звертатись до старих історій за участю Третього Райху, бо наші любі стратегічні опоненти продукують достатньо повчальних прикладів. Але ми звернемось, і побачимо дещо віддалено схоже на аншлюс Австрії, бо там теж фігурувало гасло про (один народ), з обов’язковим продовженням (один Райх, один фюрер). Також побачимо щось на колективну зраду Чехії в Мюнхені з наступною її окупацією. Чехів переконували, що після здачі Судетів Райх не матиме претензій на інші території. Українців в 2014 році переконували, що після здачі Криму РФ не матиме претензій на інші території. То кого ж треба денацифікувати в 2024 році?… Далі поговоримо про інші випадки за участю Російської Федерації.
Приклад №1. Посередництво РФ в конфлікті між Азербайджаном і Вірменією.
Гаряча фаза конфлікту почалась із етнічних погромів на території Азербайджану, через які локальні вірмени були змушені до втечі. За цілим рядом свідчень, насильство, що назовні виглядало як міжетнічний конфлікт в Баку і Сумгаїті, було організовано спецслужбами СРСР. Погроми мали дестабілізувати недостатньо лояльний Москві уряд республіки, і заодно посварити між собою сусідів.
Продовжився конфлікт наступом вірменської армії, і захопленням території Карабаху. Між рядків миротворчих заяв дуже добре читалось: хай вони хоч всі один одного перестріляють через той Степанкерт, аби ми в Москві не втратили важелів впливу на Кавказі… Результат? В обох державах партії війни послідовно вигравали вибори, кожна з них бачила в сусіді свого головного ворога, і жодна з двох не наважувалась явно зачепити російський інтерес в регіоні, хоч що б в Кремлі розуміли під цим інтересом.
Невизнана держава Арцах, утворена на території, фактично контрольованій Вірменією, існувала від 1992 року, і була ліквідована в зв’язку із поновленням контролю Азербайджану в 2023 році. Суб’єктність Арцаху у зовнішній політиці була малопомітною. Зокрема, в Єревані його вважали частиною Вірменії. Але Арцах приєднався до Союзу Невизнаних Держав, що також включав ПМР (Трансністрію), Абхазію і Південну Осетію, і мав промовисту назву СНГ-2.
Отже, стратегія менеджменту конфлікту, зокрема їх замороження, дала негативний результат. Натомість, спрацювало силове вирішення конфлікту (conflict resolution). РФ не виконала взятої на себе посередницької та миротворчої місії, і тому частково втратила засоби впливу на цю частину Кавказу. Військо РФ у Вірменії зберігається; і тут виникає питання - чи дійсно база в Гюмрі дає захист від загроз, чи навпаки, додає іншу загрозу? Можливо, Вірменія, яка втратила спірну територію, натомість поверне собі фактичне право на самовизначення. Також можливо, що Азербайджан налагодить хоча б прохолодні стосунки з сусідом замість відверто ворожих. Здогадка автора: краще мати двох таких гарантів поганого миру, як Франція на боці Вірменії і Туреччина на боці Азербайджану, ніж одного гаранта продовжуваної ворожнечі на Кавказі – РФ.
Однак, поки писалась ця стаття, надійшли новини з Азербайджану – вимога до Вірменії негайно віддати ще чотири села, які не належать до Карабаху. Це суперечить попередньо озвученому очевидному варіанту – провести державний кордон у відповідності до колишніх кордонів республік СРСР. Азербайджан розмовляє з позиції сили, переважно тому що виграв війну. А Дєд Мороз, який заморожував цей конфлікт, надалі втрачає вплив на ситуацію.
Приклад №2. Конфлікт в Молдові
між центральним урядом і невизнаною псевдореспублікою ПМР (Трансністрією). Сценарій з’їзду народних депутатів, які проголошують незалежність певної території від колишньої республіки СРСР ми спостерігали в кількох випадках. Чинник збереження особливих стосунків з Москвою тут грає надто важливу роль, щоб називати такі дії сепаратизмом. Зокрема, в 1991 році в Тирасполі підтримали серпневий путч, і проголосили підпорядкування Москві замість Кишинева. Майже синхронні події в Криму теж включали з’їзд народних депутатів, і мали ту саму мету – вихід із складу України, із наступним входженням до РФ. Таким чином, коректніше говорити не про сепаратизм чи автономізм, а про ірредентистський рух, який мав шанси на відносний успіх лише за серйозної військової підтримки РФ.
Лідер ПМР Смірнов був представником господарчої номенклатури, директором заводу, що мав попередню роботу в Петропавлоську-Камчатському. Власними силами він зібрав лише добровольчу боївку, що відіграла незначну роль у розвитку подій. Уряд Молдови міг припинити протиправну поведінку на Лівому березі Дністра, застосувавши виключно поліцейські методи. Але проти частин регулярної армії РФ, посилених іноземними добровольцями із досвідом ведення бойових дій, Молдова не мала шансів перемогти.
Пропонований формат мирних переговорів 5+2 дозволив знизити інтенсивність конфлікту, і перевести його в стан замороженого. Але ряд недоліків цього формату завадив досягненню позитивного миру. По-перше, сторонами конфлікту, (цифра 2) в формулі, попри його явно асиметричний характер, вважались законний уряд Молдови і незаконний уряд ПМР. Роль РФ в конфлікті була і є чітко зрозумілою сторонам, але офіційно про неї практично не згадують. Також, до складу п’ятірки посередників не входить Румунія, яка має пряму зацікавленість у безпеці регіону. По-друге, в Молдові продовжують знаходитись збройні сили РФ, які за документами виконують роль миротворчого контингенту. Хоча за рядом ознак цей контингент може вважатись окупаційним, що незаконно перебуває на території суверенної держави. По-третє, ймовірність ескалації і розморожування конфлікту зберігається. Агресія РФ проти України збільшила ймовірність залучення контингенту в Трансністрії до військових дій, його використання у провокаціях проти Молдови або України. В 2024 році уряд невизнаної ПМР звернувся до РФ з проханням про захист від Молдови. Офіційно заявлена причина? Зміна податкової політики центрального уряду.
Таким чином, маємо підстави вважати стратегію менеджменту конфліктів успішною частково і умовно. Негативний мир як відсутність бойових дій виявився відносно тривалим. Але рух в напрямку позитивного миру відсутній.
Приклад №3. Конфлікт в Грузії і псевдопосередництво РФ.
Конфлікт має багато спільного із двома попередніми. Різниця полягає в тому, що абхази є корінним народом, який до конфлікту був меншиною на своїй землі, і деякі їхні претензії щодо порушення культурних прав були справедливими. Ми вже не дізнаємось, чи абхазам дійсно загрожувала примусова грузинізація, чи серед них вчасно запустили відповідні люті жахалки, і чи грузини були готові домовлятись про мирне вирішення питань. Бо ескалація відбувалась швидко, з випередженням зусиль миротворців. В будь-якому разі, наявність суто гуманітарних проблем не виправдовує ані порушень міжнародного права, ані втручання РФ у начебто внутрішній конфлікт на боці абхазів. Внаслідок терору і колективної депортації грузинів населення Абхазії зменшилось приблизно від 500 до 250 тисяч.
Сучасна Абхазія проголошує себе незалежною державою. Однак вона економічно залежить від РФ, не може провадити самостійної зовнішньої політики, і на її території, передбачувано, знаходяться російські військові бази. З точки зору Грузії, яку офіційно поділяє Україна, це територія, окупована РФ. Незаконне відвідування окупованих територій тягне за собою кримінальну відповідальність, позбавлення волі до 15 років. Тобто, якщо ви з якогось дива вирішили поїхати в дещо деградований за роки конфлікту Сухумі, і вас там не арештували як українського шпигуна, в Батумі і Поті після того краще не з’являтись.
Ще складніша ситуація в Південній Осетії. Колишня автономна область, де з 70 тис. населення половину складали грузини, в 2008 році слугувала плацдармом для російської агресії. Цього разу армія вторгнення не користувалась фальшивими флагами, послугами ПВК чи добровольців. Виявилось, що можна просто сісти в танки, і повести їх на Тбілісі. За цей експеримент агресору нічого не буде, крім морального осуду і ввічливо висловлених побажань повернути танки назад. Тобто на раніше окуповану грузинську територію.
Серед досліджень конфліктів зустрічаються дивні підходи, які дозволяють не бачити його реальних учасників. Наприклад, можна зауважити конфлікти Грузії з Абхазією і Південною Осетією, класифікувати їх як заморожені, але не помітити військової агресії РФ 2008 року. Тут йдеться не про пересічних споживачів картинки російського ТБ, а про вузьких фахівців, які підвели під своє бачення певне теоретичне обгрунтування. На думку тих же авторів, в Карабаху відбувався конфлікт між Азербайджаном і Карабахом. До того не причетна ані РФ, ані навіть Вірменія. Тому що в світі існують якісь де-факто держави з населенням від 50 до 500 тисяч, здатні самостійно протистояти центральному уряду, його поліції, спецслужбам і регулярній армії. (Тут дуже проситься ілюстрація. То ось їх цілих дві. На виборах президента Південної Осетії в 2022 року переможець Алан Гаглоєв набрав 53%, або ж 14505 голосів.)
Отже, ми маємо парадоксальну ситуацію, коли агресор бере на себе роль псевдопосередника. Але в будь-який зручний момент може від неї відмовитись. Наш конфлікт, як хочемо, так і керуємо. Захотіли – заморозили, захотіли – розморозили знову. Таким чином РФ отримала засоби впливу не лише на окуповані території, але і на решту Грузії. Нема технічної можливості протистояти новій агресії? Тоді доводиться рахуватись з сусідом у невигідний для себе спосіб. Звідси ж походить і зростання ролі проросійських партій в політиці, і невиразна позиція уряду Грузії щодо агресії РФ в інших державах.
Приклад №4. Крим. Компроміси та їх порушення.
Конфлікт між Україною і РФ існує рівно стільки, скільки існують ці дві держави. У нас було багато варіантів трансформувати його у відносно безпечні форми, і Україна робила багато незручних для себе поступок. Серед тих, що у підсумку однозначно спрацювали проти нас, варто зазначити як мінімум
- повну відмову від ядерної зброї, включно з тактичною, відповідно до Будапештського меморандуму;
- компромісне вирішення суперечки стосовно Криму із утворенням автономії та наданням особливого статусу Севастополю;
- угода про розподіл Чорноморського флоту на користь РФ і продовження його базування в Криму;
- однобічно вигідні РФ енергетичні угоди, та створення надмірно сприятливих умов для великого російського бізнесу в Україні;
- культурна та інформаційна політика, що враховувала побажання російської сторони більше, ніж власне український інтерес. При тому культурні права української діаспори, що існували в паперовому вигляді, поступово зменшувались навіть на папері.
Якщо хтось із читачів знає випадок, коли РФ робила не вигідні для себе поступки, будь ласка, нагадайте, що саме це було. Типовим способом вирішення суперечок вважалось нагнути Україну, і розрахуватись за поступку уявною знижкою за енергоносії. Однак варіанти мирної трансформації конфлікту однозначно себе вичерпали в 2014 році, із початком військового вторгнення в Крим.
Україна значною мірою врахувала уроки Молдови і Грузії, коли відмовилась визнавати підконтрольні РФ псевдореспубліки ДНР і ЛНР самостійними суб’єктами переговорів. Оскільки вони не могли ані самоутворитись, ані захистити себе без військового втручання РФ. В цьому випадку йшлось про інспірований ззовні ірредентистський рух на території України. З точки зору законодавства України вони справедливо вважались окупованими територями. Коли повністю або частково окуповані області були включені у склад РФ, розмови про особливий народ Донбасу, чомусь поділений на дві псевдореспубліки, припинились навіть в Донецьку і Луганську. Чи варто було визнавати державну суб’єктність за головами окупаційних адміністрацій? Виходить, що не варто.
Мінський процес, в тому числі угоди про наміри Мінськ-1 і Мінськ-2 було не можливо виконати в повному обсязі. Ані РФ, ані Україна не розглядали їх як основу позитивного миру. Зокрема, там містились вимоги змінити Конституцію на вимогу агресора, та обмежити державний суверенітет України. Демократично обрана Верховна Рада не могла проголосувати дещо настільки явно суперечне державному інтересу; російська сторона не змінювала позиції, які вважала для себе принциповими. Однак угоди спрацювали тимчасово, як спосіб зниження інтенсивності бойових дій. На додачу, Мінськ став містом, не придатним для продовження мирного процесу, оскільки Бєларусь надала свою територію для нападу на Україну в 2022 році. Молодший партнер, залежний від агресора, очевидно не є належним посередником.
Якщо у нас спочатку не спрацювала трансформація, а потім менеджмент, доведеться перейти до вирішення у військовий спосіб. РФ має зазнати військової поразки. Іншого способу прийти до миру з державою, що намагається здійснити геноцид українців, у нас нема. Тому підхід управління ескалацією затримує вирішення, але не скасовує чинників, які зумовлюють потребу вирішення. Дати Україні менше зброї, або дати її якомога пізніше, означає продовження гарячої фази конфлікту на невизначений строк, а також додатковий ризик військової поразки України. Зброї може виявитись замало навіть для утримання територій, контрольованих за станом на початок 2024 року.
Держави у ризику.
Спробуємо сформулювати питання, за публічне озвучення якого в Києві окремі нервові люди можуть побити ногами. Але, тим не менш, його часто ставлять перед собою нейтральні дослідники, чиї персональні інтереси не співпадають з українськими в явному вигляді. Тож абстрагуємось, і вимовимо це вголос. Якщо війна закінчиться поразкою і окупацією України, чи це зупинить агресора, чи стимулює до подальшого просування на Захід, Південь або Північ?
Якщо зовсім коротко – стимулює рухатись далі. На агресора працюватиме репутація переможця, який продавив своє, не рахуючись із міжнародним правом та позицією умовного Заходу. На нього також працюватиме частина української економіки, включно із військово-промисловим комплексом і сільським господарством. Що лишиться цілим від ВПК, те і працюватиме. Також, значна частина українських чоловіків буде мобілізована у військо. Когось за методом маршала Жукова примусово кинуть в бій, щоб утилізувати потенційних зрадників, і завадити створити український рух опору. А хто матиме власну мотивацію перейти на бік ворога, становитиме серйознішу проблему. Наші стратегічні опоненти вже продемонстрували, як працює мобілізація в Донецькій і Луганській області. На цих територіях майже не лишилось місцевих чоловіків, здатних хоч якось тримати в руках автомат, і не мобілізованих у військо.
Отже, наступне питання - куди далі піде військо РФ, підсилене примусово мобілізованими українцями? Ми спробуємо класифікувати чинники ризику, і визначити, кого саме стосуються загрози в першу чергу.
Перша група чинників це технічна можливість збройного нападу, знак (-). Сюди входять
A) наявність на території держави військових баз РФ,
B) наявність спільного з РФ кордону.
Друга група це наявність ресурсу, що дозволяє протистояти нападу, знак (+).
C) держава має легітимну та демократично обрану владу;
D) держава має власну боєздатну армію;
E) держава є членом НАТО і може розраховувати на застосування Ст. 5 статуту, тобто завдання союзниками удару у відповідь.
Третя група це наявність чинників, що послаблюють спротив агресору, знак (-).
G) наявність політичних сил або неформальних рухів, контрольованих РФ,
H) наявність численої російської діаспори, частина якої може підтримати агресора.
Чинники, які мотивують РФ до нападу, знак (-).
I) території, що раніше входили до складу Росії або СРСР. Цей чинник є очевидно ірраціональним з нашої точки зору. Але маємо враховувати захоплення лідерів РФ альтернативною історією держави, та поширене використання відповідних аргументів для обгрунтування своїх дій.
Ми включаємо до огляду держави, які мають спільний суходольний кордон з РФ, за винятком Монголії і КНР, а також дві азійські держави, що входили складу СРСР, та мають військові бази РФ. Повний перелік держав у ризику міг би враховувати також інші умовно дружні авторитарні режими, що мають спільний з РФ локальний інтерес, і держави, де фактично діють російські ПВК. Але це зробить наше поточне дослідження дещо розфокусуваним. Залучення РФ до конфліктів на Близькому Сході, в Африці і Латинській Америці заслуговує окремого детального розгляду. З тих самих причин ми не розглядаємо регіон Далекого Сходу, події в якому можуть вплинути на РФ, і відповідно, на перебіг агресії в Україні. Також, ми не враховуємо діяльність прокремлівських рухів в державах, що є членами НАТО, і не мають спільних кордонів з РФ. Цю групу чинників також варто розглянути окремо.
| A) (-) військові бази РФ |
B) (-) кордон з РФ |
С) (+) обрана влада |
D) (+) боєздатна армія |
E)(+) член НАТО |
G) (-) проРФ рухи |
H) (-) рос. діаспора |
І) (-) спільна історія |
|
| Молдова | - | - | - | - | - | - | - | - |
| Грузія | - | + | + | - | - | - | - | - |
| Вірменія | - | - | + | - | - | - | - | - |
| Азербайджан | + | - | + | + | - | - | + | - |
| Казахстан | - | - | + | - | - | - | - | - |
| Киргизстан | - | + | + | - | - | - | + | - |
| Таджикістан | - | + | + | - | - | - | + | - |
| Латвія | + | - | + | + | + | - | - | - |
| Литва | + | - | + | + | + | - | + | - |
| Естонія | + | - | + | + | + | - | + | - |
| Польща | + | - | + | + | + | - | + | - |
| Фінляндія | + | - | + | + | + | - | + | - |
| Норвегія | + | - | + | + | + | - | + | + |
| Швеція | + | + | + | + | + | - | + | + |
Таким чином, відповідно до Таблиці 1, у нас вирізнені
Група 1, в якій знаходиться формально суверенна, але фактично підконтрольна РФ Беларусь. Звідти ж розуміння, що територія Бєларусі може бути використана для нападу на Польщу або Литву, як вона вже використовувалась для нападу на Україну.
Група 2, що включає Молдову, Грузію, Вірменію і Казахстан. Згадаймо хоча б російську інвазію в Казахстан на початку 2022 року, яка відбулась на запрошення уряду, із метою підтримання порядку. Але на його запрошення була припинена; також мало місце втручання КНР, уряд якої закликав до виводу російського війська. Становище Азербайджана також ризиковане, але відповідні ризики є дещо меншими через наявність сучасних збойних сил, відсутність іноземних військових баз і особливі стосунки із Туреччиною.
Група 3. Киргизстан і Таджикістан, де знаходяться військові бази, але ці держави не мають ані спільного з РФ кордону, ані значних російських діаспор. При тому вони також входять в сферу інтересів КНР. Тому нам важко оцінити ймовірність самостійних різких рухів РФ в цих державах.
Група 4. Балтійські держави, що входили до складу Росії, а потім СРСР, але відновили свою державність, вступили в ЄС і НАТО. Ризик військової агресії приблизно однаковий, але є ряд нюансів. Литва межує із Калінінградським ексклавом РФ, а також з підконтрольною Бєларуссю. Отже, нападу можна очікувати з двох боків. Латвія має відносно велику російську діаспору, і значну кількість осіб без громадянства, частина яких має подвійну лояльність, та за ряду обставин підтримає агресора. Естонія включає лише невелику прикордонну територію, населену переважно етнічними росіянами, через яку вже відбувався низькоінтенсивний локальний конфлікт. Однак в якості приводу для вторгнення може бути використано і зовсім несподівані приводи, такі як знесення пам’ятника совітської доби.
Група 5. Польща протягом ХХ ст. відновила свою державність, і змогла відбитись від інвазії більшовиків. Однак після Другої світової війни в ній було встановлено залежний від СРСР комуністичний режим, і про повний суверенітет держави можна говорити лише від кінця 1980х. Фінляндія також відновила державний суверенітет, і відбилась від інвазії СРСР двічи. Однак в результаті мирних угод мала підтримувати особливі стосунки з СРСР, і зберігати позаблоковий статус. За станом на 2024 рік цю політику переглянуто, і Фінляндія є членом НАТО.
Група 6. Норвегія має незначний за довжиною кордон з РФ, і не має історії перебування в складі Росії. Але ризики військового вторгнення теж мають розглядатись серйозно. Те саме стосується і Швеції, що взагалі не має суходольного кордону з РФ, але вступила в НАТО після 210 років збереження нейтрального статусу. На часі згадати, що Швеція довгий час була основним стратегічним опонентом Росії на Півночі.
Група 7 (віртуальна). Якщо ми включимо в цю таблицю Україну за станом на лютий 2014 року, вона розташується між Бєларуссю і Молдовою. За станом на 2024 рік вона перемістилась ближче до середини таблиці, оскільки має боєздатну армію, демократично обрану владу, а також дещо обмежила діяльність проросійських рухів та партій.
Висновок
Методи заморожування були багаторазово застосовані до конфліктів за участю РФ від її утворення в 1991 році і до 2024 року. Ефективність заморожування у підсумку виявилась переважно низькою. Цей підхід заохочує РФ до подальшого застосування сили у вирішенні спірних питань, та ігнорування міжнародного права. Таким чином, спроби заморожування конфлікту надають стратегічну перевагу РФ, яка не обтяжує себе дотриманням двосторонніх угод чи міжнародних конвенцій. Отже, попри всі гіпотетично можливі угоди, ми можемо очікувати поновлення ескалації, як тільки наші опоненти вирішать, що їм це потрібно.
Більш ефективним набором інструментів стане поєднання підходів трансформації та вирішення конфліктів. Вирішення конфліктів із застосуванням військової сили більш ефективне підчас гарячої фази. Завдання агресору стратегічної військової поразки є оптимальним, якщо нашою метою є припинення агресії і встановлення негативного миру, під яким ми розуміємо відсутність бойових дій. Однак воно лишає відкритим ряд важливих питань, які оптимально вирішуються методами трансформації, забезпечують постконфліктну справедливість (post conflict justice) і поступовий перехід до позитивного миру (positive peace).
Щодо РФ, наступними питаннями після військової поразки, які вирішуються інструментами трансформації конфліктів, є
- демілітаризація, яка технічно унеможливлює ведення РФ агресивної війни,
- кримінальне покарання організаторів злочину агресії,
- компенсація на користь України матеріальної шкоди, завданої агресією,
- встановлення врядування перехідного періоду, яке фактично забезпечить наступний федеративний або конфедеративний устрій держави, а також право суб’єктів федерації виходити із складу РФ.
* Зображення - скульптура “Татік і Папік” (Бабуся і Дідусь)
Джерело: Armenia Discovery. Арцах
