«Світ має побачити злочини агресора», - кажуть мені, - «світ повинен здригнутися, побачивши ці жахливі кадри, і зробити щось!». Безперечно, але перетворювати примітивні емоції на зброю є небезпечним шляхом, бо це іноді призводить до важких соціальних наслідків.
Так, світ дійсно бачить жахливі кадри поранених і загиблих дітей серед зруйнованих, ще вчора мирних будинків, сльози матерів і закривавлені руки батьків – і прокидається. Утворюються групи підтримки, фонди допомоги, волонтерські мережі та інші соціальні інституції, посилюється тиск на уряди і міжнародні агенції, ухвалюються відповідні резолюції, впроваджуються певні рішення, тощо. Стражденним спільнотам починає надаватися допомога, спочатку невелика, а потім – системна і постійна.
Водночас всередині постраждалих спільнот починають формуватися структури з отримання і розподілу допомоги. Поступово їхня діяльність фактично перетворюється на обмін страждань на допомогу: чим більше продукується жахливих матеріалів, тим більше поступає допомоги. Навколо розподілювальних псевдо-елітарних груп формуються специфічні соціальні структури, де способом існування стає конвертування власних страждань у фінансові і соціальні привілеї і зиски: матері відправляють дітей провокувати окупантів на агресію, щоб отримати «красиві» кадри поранених дітей і премію від гуманітарних фондів. В таких спільнотах зупиняється будь-яка інша діяльність з відновлення соціально важливого ресурсу – навіщо працювати, якщо можна жити на допомогу, лише «правильно» виховуючи молодь? Так занепадають цілі спільноти. І зупинити цей процес вкрай важко, бо забагато сторін є його вигодонабувачами – від локальних громад і місцевих псевдо-еліт, до західних соціальних інституцій, громадських фондів і міжнародних організацій. Конфлікти в таких випадках також набувають самовідтворюваного характеру.
Так, зокрема, розвивався конфлікт в Палестині (звідки, власне, і пішов термін «палестинщина» для опису відповідної медіа-політики). Такого характеру мало не набули події в північній Сирії та сирійському Ідлібі, поки туди не втрутилася Туреччина, схожим чином деякі сторони зараз намагаються контекстуалізувати анти-уйгурські заходи китайської влади в Сіньцзяні (що можна побачити в тенденції висвітлення подій журналом Turkistan al-Islamiyyah). Замість того, щоб боротися і зрештою перемагати, стражденні спільноти починають експлуатувати образ жертви, нескінченно відтворюючи насильство по відношенню до самих себе, бо саме воно приносить зиски. Передумовами для цього є замикання, гомогенізація і радикалізація спільнот.Тому не варто ані поширювати, ані навіть дивитися криваві фото і відеоматеріли. Бо якщо вчора показником капіталізації страждань були публікації на перших сторінках світової преси, то сьогодні це кількість переглядів жахливих фото і відеорепортажів в соціальних мережах. Допоможіть себе – врятуйте своє суспільство від «вигоди жертви» і нескінченної війни…
