Совітська людина, або ж життя після смерті

Спробуймо розібратись, звідки з’явилась совітська людина, і куди поділась після 1991 року. Відповідно до двох поширених взаємовиключних пояснень,

0) нації були завжди

1) нації виникають внаслідок соціального конструювання.

Попри поширеність слова (всєгда) завжди як побутового маркера часу, ця спільнота не могла виникнути раніше встановлення совітської влади на території колишньої Російської імперії. В СРСР після його офіційного утворення довго тривала класова боротьба; влада боролась із антирадянськими елементами, які були вражені в правах. Наприклад, не могли брати участі у виборах, а у випадку найменшої підозри в нелояльності представники старих еліт (бьівшие) відправлялись в табір просто за фактом свого статусу при старому режимі. Також практикувались колективні депортації за класовою ознакою (заможні селяни) і за етнічною (так звані народи- зрадники). Проведена в такий спосіб селекція мала очистити популяцію від ворожих елементів, і підготувати решту до побудови комунізму. Значна частина колективних депортацій відбулась в 1943-1946 роках. А коли закінчились народи-зрадники, почалась боротьба із націоналізмом серед народів, які не планували депортувати у повному складі, бо когось із них треба було залишити на господарстві. Це стосується не лише українців чи литовців, що вели партизанську війну, але і зовсім поміркованих націоналістів, яким скоріше приписували антидержавну діяльність. Таким чином, ми приходимо до протилежного.

Комуністам знадобилось близько 40 років, щоб проголосити утворення совітського народу доконаним фактом, результатом, а не процесом змін. Вперше про це офіційно заявив Хрущов в своїй промові на з’їзді в 1961 році. Совітський народ в його версії це (нова історична спільнота людей різних національностей). При тому згадується спільне господарство, спільна класова структура, спільний світогляд і, наведу це мовою оригіналу (много общих черт в духовном облике, в психологии). Що таке духовньій облік, знають хіба що в Московському патріархаті комуністичної церкви. Як спільнота може бути одночасно новою та історичною, питання до партійних ідеологів, які неуважно читали Гегеля. Якщо не знайшлось бажаючих заперечити товарищу гєнсєку публічно, значить, десь так воно і було. Але є цілий ряд нюансів.

Робітники за визначенням вважались найбільш лояльними до влади; вони мали найбільшу квоту на вступ в компартію. Селяни лишались людьми другого сорту, які не мали внутрішніх паспортів аж до 1974 року, і не могли обирати місце проживання. До інтелигентів комуністи теж ставились із підозрою; звісно, хтось мав займатись розумовою працею, щоб наші ракети літали не гірше ніж в капіталістів. Але при тому був ризик виявитись аж надто розумним для своєї посади, і заробити неприємності, конфліктуючи з керівництвом. Коли Восленський, політемігрант з СРСР, видав книгу Номенклатура (1980), це була перша спроба сказати вголос те, що знали всі цікаві, але обговорювали лише у вузьких колах. Номенклатура поділялась на партійну і господарчу; третім ешелоном номенклатури були профспілкові і комсомольскі працівники, звільнені від іншої роботи. Це був окремий привілейований клас, в середині якого існувала окрема жорстка ієрархія. Що можна першому секретареві обкома, другому секретареві райкома було зась. При тому товарищ із райкома на ті самі 100 рублів через систему спецрозподільників міг купити в кілька разів більше за інженера. Він також мав доступ до більш якісних умовно безкоштовних послуг. Восленський, будучи марксистом, характеризував номенклатуру як новий експлуататорський клас. 

Класову структуру, статус і ранг, інтуїтивно розуміли навіть діти. Обкомівські могли крутити дулі райкомівським, але в жодному разі не навпаки. В київській школі No57, де завучем працювала жінка Щербицького, було три паралельних класи. Для дітей номенклатури, інтелигенції, і робітників. Так вони краще засвоювали своє місце в начебто безкласовому суспільстві. Згадаю свій суб’єктивний досвід з початку 80х. Знайома автору молодь включала дві групи. У одних проявом крайнього несхвалення була фраза (что тьі как не совєтскій). А у інших проявом настільки ж крайнього несхвалення було назвати когось з ровесників совком чи совчихою; це були трохи розумніші від середнього жителі Києва, не дисиденти, і не діти націоналістичних підпільників. При тому всі в школі носили однакові піонерські краватки, і більшість вступала в комсомол. Але, за винятком персонажів, які мали намір стати номенклатурниками, на членство дивились як на формальність. Комсомольські збори в типовій ячейці являли собою нудний ритуал із втраченим сенсом, на якому дрімали всі, крім головуючого і секретаря. Ось так соціальна реальність відрізнялась від соціальної бажаності... 

На відміну від Донцова і Бандери, Ернест Гелнер не мав конфлікту інтересів у студіях СРСР або українського націоналізму. Його теорія, побудована переважно на прикладах із Центральної Європи, містить ряд висновків, придатних для обох випадків. Націю формують дві групи чинників – структурні і культурні. Структурно, УРСР була інтегрована в совітську економіку та управлінські практики. Від держави залежали практично всі. Налагодити автономні харчові ланцюги і при тому уникнути кримінального переслідування вдавалось одиницям.

А із спільною культурою не складалось; українці в побуті чітко відрізняли себе від росіян, в більшості знали національну мову, і навіть на піку змосковщення, на початку 80х, володіли нею як мінімум пасивно. Тому, варто було лише скасувати кримінальне переслідування націоналістів, щоб їх ідеї поширились на умовно совітських людей, в більшості не індоктринованих в комунізм, але розчарованих реаліями життя і скептично налаштованих щодо майбутнього СРСР.

Однією із властивостей соціальної науки, дозволеної в СРСР, був москвоцентризм. Найбільш серйозні дослідження виконувались в Москві. Іншою, ще більш очевидною, були ідеологічні обмеження. Юрій Левада кілька разів потрапляв під гостру критику партійців, за якою слідували неприємні для нього оргвисновки. Соціолог не міг відкритим текстом сперечатись із своїми партійними кураторами. Але згодом почалась перебудова (тм), і Леваді з товариством в 1988 дозволили заснувати незалежну дослідницьку агенцію.

Перша частина роботи під назвою Советский человек (1989) була значно стриманішою у висновках, ніж книга Восленського. Відносно об’єктивний соціологічний профіль жителя СРСР, місцями скоригований під соціальну бажаність. Методи кількісної соціології мало пристосовані під інтерпретацію нещирих відповідей респондентів. А в 1999 році було проведене наступне дослідження за тією самою методикою, яке, за версією Левади, показало, що совітська людина в РФ нікуди не поділась. Або, за іншою версією, дослідники захотіли побачити той самий соціум, який вони досліджували. І трохи применшити зміни, які стались в соціумі протягом 10 років. В тому була як мінімум велика методична помилка. Як максимум – свідоме пересмикування на догоду замовникам. Хибний діагноз для хворого суспільства, що призвів до невірно призначеного лікування.

Якби російські соціологи були медиками, вони б призначили хворому на сухоти опійну мікстуру від кашлю, щоб не турбував оточуючих неприємними звуками. Однаково помре від сухот. Зате до того під кайфом проживе свій медовий місяць із опіатами. 

ОК, ви самі це сказали – РФ лишилась структурно схожою на СРСР, і не запропонували конструктиву, що з тим робити, аби зменшити схожість. А тепер дивуєтесь, що маєте всюди носити на собі позначку іноземних агентів. І що колишніх міських божевільних в Москві вважають поважними науковцями із самого МеГеУ, та вони мають більший вплив на рішення влади, ніж власне соціологи. Вирішальний крок до того було зроблено в 1999 році. 

За Єльцина в РФ почали конструювати нову ідентичність – росіянін як громадянин держави; наскільки цей проект мав шанси на успіх, ми можемо судити хіба що заднім числом. Якщо ж коротко, він потонув, як той підводний човен Курск. Новий президент РФ зробив свої висновки щодо ностальгії за совітами, і вирішив замість того експлуатувати некроідентичність совітської людини, на противагу і етнічному націоналізму, і громадянському росіянству часів Єльцина. Русскій мір включає в себе і ностальгію за совітами, і пишання перемогою 1945 року. Якщо це забрати, конструкція розвалиться. Розпад СРСР це катастрофа, однак Ленін тепер злочинець, колишній Великий Жовтень переворот. Зате Сталін - національний герой Росії і рольова модель поведінки для Путіна.

При всій своїй ефемерності і фрагментованості, нова ідеологія якось обгрунтовує претензії на всі землі колишнього СРСР. Якщо ви говорите російською, до вас вже ідуть збирачі земель. Якщо не говорите, заговоріть, і вони прийдуть. Це дуже зручна ідеологія, поки від її носіїв продовжують очікувати адекватності. Вона натягується на що завгодно. Все майже сходиться. Крім відповідності міжнародному праву та соціальній реальності колишніх залежних територій, які є суверенними державами. 

Українська соціальна наука довгий час була молодшою сестрою російської. Загальний принцип полягав в тому, що в Києві все має бути влаштовано у схожий спосіб, але трохи гірше. Навіть якщо не рахувати роботи на пряме замовлення з Москви, може виникнути інтелектуальна спокуса повторити досліди московських колег, а слідом за тим повторити їх висновки. Іноді бажання відповідати очікуванням переважало власне наукові міркування. Головне видати звіт, де великими літерами написано: а у нас теж так. Для того достатньо взяти специфічну вибірку із заблукалих у часі людей, і поставити їм маніпулятивні питання. А якщо і це не допоможе, скоригувати результати до потрібних вручну.

Отже, пошуки совітської людини в усіх можливих формах тривали. Наприклад, на кінчику пера дослідника виникли біетнори (Хмелько), тобто особи, які мають подвійну українсько-російську ідентичність. Хоча етнічність може бути просто неактуальною для респондента. А може бути транзитний стан, зміна самовизначення, і дослідження застало когось саме в процесі. Професор Хмелько досі не отримав ордена за свою концепцію подвійної етнічності. На відміну від Героя Росії Копатька, керівника агенції Рісерч енд Брендінг, якого нагородив особисто Путін за внесок в просування соціального уявлення про Одін Народ (тм). Рісерч енд Брендінг продовжував свою роботу в Україні на замовників з РФ навіть після повернення Копатька на історичну батьківщину. І видавав результати опитувань, якоюсь мірою корисних для військового вторгнення 2022 року.

Зміни відбуваються завдяки активним меншинам. Звісно, активність сама по собі не є чеснотою; вона веде до прогресу лише за наявності спочатку візії майбутнього, а потім раціональної стратегії. Саморуйнівна активність дурнів заслуговує окремого розгляду. Якщо ж люди бачать більшу ефективність певної поведінки, її зв’язок з підвищенням матеріальних статків, чи соціального статусу, вони її починають наслідувати. Якщо ми вчасно помітимо ці меншини, і підримаємо їх діяльність, буде зовсім добре. Якщо хоча б не станемо заважати, вони якось впораються самі, тільки значно повільніше. А якщо почнемо пресувати і переслідувати, вийде в нас не те щоб путінська РФ, бо для того нам бракує московитів, але дещо настільки ж дисфункціональне, та на додачу відразливе суто естетично. Хтонічний некрокульт, що шанує мертвих більше, ніж поважає живих, і бачить майбутнє лише в поверненні до минулого. Фантомна совітська людина, що продовжує життя після смерті, але не дуже тому радіє...