Формально кажучи, люди в РФ ніби і є, але по-перше, воювати вони не хочуть і можуть, а по-друге, наявна система управління примусити їх це зробити не здатна. Тому шляхи мобілізації потрібні саме «альтернативні».
Щоб якось зменшити втрати власних кадрових військових противник кинув в бій «м’ясні батальйони» рекрутів з окупованих територій. Чоловіків відловлювали на вулицях спеціальні групи, які в народі отримали назву «грибники», і майже одразу кидали на передову. Фактично не навчені, погано озброєні, без належної амуніції ці випадково і масово відловлені на вулицях і підприємствах окупованих містечок «бійці» гинули масово, без сенсу і результату. Краще, ніж цією масовою мобілізацією і беззмістовним вбивством десятків тисяч чоловіків, продемонструвати кремлівське презирство і зневагу до тих «рускайязичних», яких вони «защіщайют» в Україні, їхній суто інструментальний і суб’єктний характер, а також виключно маріонетковий статус керівництва «маладих ріспублік» продемонструвати важко.
Втім, ця тактика не дала потрібного результату з воєнної точки зору. Тоді в хід пішли «некробати» - нашвидкуруч набрані алкоголізовані маргінали з депресивних російських регіонів. Очільники російських регіонів навипередки почали рапортувати про формування «добровольчих батальйонів». Але час «переможної ейфорії» перших днів війни минув, навіть найтупіші провладні патріоти вже все зрозуміли, і дурних помирати в безвиграшній війні можна було набрати лише серед тих, в кого і так життя нема. Отже, в голосно анонсовані «батальйони» набирається від 30-50 до 100-120 осіб, навіть у великих регіонах, що є очевидним провалом. Але такий собі «рейтинг лояльності губернаторів» цей «парад смертників» скласти дозволив.
Наступним кроком стала тактика «штрафбатів» - рекрутування найманців в колоніях і в’язницях. Варто було б відзначити абсолютну позаправність і навіть злочинність таких дій, але кого це турбує, коли цим процесом керують люди з ближнього кремлівського кола, а метою є не вирішення воєнних проблем, а уміцнення свого соціального статусу у владній ієрархії. Але ефективність таких «підрозділів» в сучасних бойових умовах виявилася передбачувано ніякою – більшість з них гине (якщо пощастить, то потрапляє в полон) протягом перших 7-10 днів бойових дій, не в змозі виконати жодних оперативно-тактичних завдань.
Тепер ми бачимо повідомлення, що противник починає вербувати безхатченків у великих містах, набираючи «бомж-армію» - але результат такого кроку теж більш ніж передбачуваним…
Отже, коли ми бачимо отаку еволюцію способів мобілізації, нам варто радше казати про конкуренцію васалів за місце у владній ієрархії (хто більше догодить господарю, рекрутувавши більше смертників в підвладній царині, той і переможе в соціальному змаганні) та про деградацію соціальних структур сучасного російського суспільства, ніж про демографію чи про воєнні стратегії і тактики. Тобто, тут ми повертаємося до тієї частини теорії управління, яку дехто так і не зміг опанувати: про різницю між наявними, доступними і можливими до використання ресурсами (в даному випадку – людськими), потрібними для вирішення певних завдань, і як слід адаптувати системи управління під наявні розподіли задач і ресурсів. Але це не про архаїчні системи в стані занепаду, звісно…
