Судження про смак

Судження про смак
Колись давно, а саме протягом 90х, я поверхнево знав одного бізнесмена, назвем його В., що займався організацією дозвілля своїх колег. Звісно ж, головною забавкою, доступною заможним людям, було відвідування ресторанів. Спочатку точка для нових багатих в Києві була одна, з астромічними цінами, і при тому зовсім ніякою кухнею. Там навіть кави зварити не вміли, і кажуть люди, що й коньяк палений наливали. Але цю першу пафосну точку робив не В. Він відштовхувався від того, що крім стверджувати соціальний статус, в ресторані ще й їдять, і відпочивають. Отже, зробив модний дизайн приміщення, знайшов нормального шефа, встановив ціни, які відлякували незаможних, та почав розкручувати точку.

І тут дослідження смаків заможних відвідувачів показало, що длпя повноцінного відпочинку їм бракує не лише класичного вечірнього поєднання горілки (вона ж водочька) з оселедцем, але й правильно звареної гречаної каші на сніданок. Відучити відвідувачів замовляти лабухам улюблену пісню Владімірській централ 3 рази поспіль в ті часи теж було проблематично. Тому – жодних лабухів, замість них – ідейно витриманий діджей з бадьорою, але при тому суто інструментальною музикою. В результаті заклад якось працював в плюс, і вважався на районі дорогим, але пристойним.
ресторан Наполеон, м.Москва
(ріг вул. Леніна і Гарібальді)
На другому фото зал для поминок
Ось таке судження про смак (с) Бурд’є. Десь у Франції витончені смаки вважаються необхідним маркером належності до еліти. Десь у США нормою вважається естетична всеїдність; у кожного представника еліти є улюблений старий блюз, рок-балада чи взагалі репчина. А в Україні якийсь час спостерігалась картина, майже дзеркальна до французької. Чим вищий статус персонажа, тим грубіші смаки він чи вона демонструє. Дорого, пістряво і дисфункціонально. В Росії воно і досі так лишилось. Кому вони доводять, що попри високі статки лишились простими мужиками (тм)? Собі, своєму оточенню, чи міфічному дєду?