100+ років тому ряд італійських вчених (зокрема, Паретто) довів з точки зору теорії ігор, що гра, в якій сторони максимізують вигоду, є лише одним з можливих випадків. Є варіант максимізації шкоди опоненту за будь-яку ціну, варіант мінімізації власного ризику, тощо.
"Цар Едіп", постановка Л. Курбаса, 1918 р.
В реальному світі часто доводиться грати проти ірраціональних гравців, чия основна мотивація поведінки походить від неврозу та його надкомпенсації. І тут вже без теорії Альфреда Адлера ситуація не пояснюється... Фройд багато писав про напруги мортідо, але навіть він не знав, що робити з інтровертним неврозом дикого московита. Невротик Фройда це царевич Едіп, що компенсаторно перемагає батька і одружується із матір’ю. Невротик Адлера це цар Лай, що перемагає свого сина, і вступає в зв’язок з його дружиною. Цей сценарій нагадує про старий російський звичай снохачєства, тобто зносин голови розширеної сім’ї із своєю невісткою, або навіть кількома невістками. Також виникають очевидні паралелі із двома російськими царями-синовбивцями, Іваном IV і Петром I. В офіційному наративі обидва вважаються культурними героями і збирачами земель, як евфемістично називають завойовників. Зокрема, Пьотр Романов слугує ідеалом для президента Путіна, про що він заявляв відкритим текстом.
З точки зору Адлера, головною рушійною силою неврозу слугує воля до влади; це частково суперечить теорії Фройда, але існує версія, яку ми поділяємо, що йдеться про два різних типи неврозів. Невротик Адлера бажає контролювати дії інших, особливо близьких людей. Він охоче застосовує примус, включно із фізичною силою, а якщо зустрічає відсіч, переходить до маніпулятивних методів. Грає слабкого, незаслужено ображеного, з метою уникнення відповідальності може симулювати хвороби і навіть дійсно захворіти, із підтвердженим медичним діагнозом; Адлер називав це втечею у хворобу. Кожний з читачів зустрічав принаймні одного персонажа із вираженим розладом цього типу. Він не є чимось властивим лише для російської культури, але одною із патологій, розвитку яких ця культура сприяє.
Садистична поведінка із слабкими, мазохістська поведінка із сильними. Зауважимо, що серед всіх рухів проти перверзій, які існують в РФ, жодний не боровся із БДСМ. Сімейне насильство – старий звичай московитів, зокрема рекомендований культовою книгою соціальних консерваторів Домострой. Вуличне насильство і тілесні покарання для порушників звичаїв теж можуть обгрунтовуватись тим, що вони були поширені в старі часи. Куди, відповідно до офіційних наративів, повертається РФ.
Фантомний Дєдовоєвал прийшов на допомогу слабкому, байдужому або взагалі відсутньому батьку. І якщо проти Лая Едіп має шанс, то проти Дєдовоєвала боротись нема сенсу. Він же не реальний герой війни, а фантом, породження пропаганди, яка виробляє псевдоспогади про псевдоподвиги. Дєдовоєвал витісняє реальну пам’ять поки що живих людей, їх враження від трагедій і злочинів. Дзяди у Бєларусі це день пам’яті предків. Але також дєд, відповідно до звичаїв совітської армії, це мобілізований військовий, що служить останні 6 місяців. Как наши дедьі воевали – пише молодий офіцер Лєрмонтов від імені старого вояки в 1837 році.
Как наши дедьі воєвали – давньім давно (3 рази) – апелює до класика пісня Хрєннікова, авторитарного голови спілки композиторів СРСР (фільм "Гусарська балада", 1962). Лєрмонтов писав в актуальному для свого часу романтичному стилі, брав участь у війні і загинув від кулі на дуелі. Хрєнніков воював з формалізмом у совітській музиці, і писав в стилі, що років на 100 відставав від європейських тенденцій. Він критикував старших за віком Шостаковича і Прокоф’єва з позицій емульованого родича-геронта, повсталої з могили тіні. Перемога колективного Хрєннікова над індивідуальним Шостаковичем на довгі роки загальмувала розвиток музичного мистецтва в СРСР. При тому Лєрмонтова досі згадують як культурного героя, хоча іноді закидають імперський шовінізм. А про Хрєннікова, як душителя всього живого в академічній музиці – мовчать. Схоже, що його стиль роботи досі має числених послідовників.
З точки зору Адлера, головною рушійною силою неврозу слугує воля до влади; це частково суперечить теорії Фройда, але існує версія, яку ми поділяємо, що йдеться про два різних типи неврозів. Невротик Адлера бажає контролювати дії інших, особливо близьких людей. Він охоче застосовує примус, включно із фізичною силою, а якщо зустрічає відсіч, переходить до маніпулятивних методів. Грає слабкого, незаслужено ображеного, з метою уникнення відповідальності може симулювати хвороби і навіть дійсно захворіти, із підтвердженим медичним діагнозом; Адлер називав це втечею у хворобу. Кожний з читачів зустрічав принаймні одного персонажа із вираженим розладом цього типу. Він не є чимось властивим лише для російської культури, але одною із патологій, розвитку яких ця культура сприяє.
Садистична поведінка із слабкими, мазохістська поведінка із сильними. Зауважимо, що серед всіх рухів проти перверзій, які існують в РФ, жодний не боровся із БДСМ. Сімейне насильство – старий звичай московитів, зокрема рекомендований культовою книгою соціальних консерваторів Домострой. Вуличне насильство і тілесні покарання для порушників звичаїв теж можуть обгрунтовуватись тим, що вони були поширені в старі часи. Куди, відповідно до офіційних наративів, повертається РФ.
Фантомний Дєдовоєвал прийшов на допомогу слабкому, байдужому або взагалі відсутньому батьку. І якщо проти Лая Едіп має шанс, то проти Дєдовоєвала боротись нема сенсу. Він же не реальний герой війни, а фантом, породження пропаганди, яка виробляє псевдоспогади про псевдоподвиги. Дєдовоєвал витісняє реальну пам’ять поки що живих людей, їх враження від трагедій і злочинів. Дзяди у Бєларусі це день пам’яті предків. Але також дєд, відповідно до звичаїв совітської армії, це мобілізований військовий, що служить останні 6 місяців. Как наши дедьі воевали – пише молодий офіцер Лєрмонтов від імені старого вояки в 1837 році.
Как наши дедьі воєвали – давньім давно (3 рази) – апелює до класика пісня Хрєннікова, авторитарного голови спілки композиторів СРСР (фільм "Гусарська балада", 1962). Лєрмонтов писав в актуальному для свого часу романтичному стилі, брав участь у війні і загинув від кулі на дуелі. Хрєнніков воював з формалізмом у совітській музиці, і писав в стилі, що років на 100 відставав від європейських тенденцій. Він критикував старших за віком Шостаковича і Прокоф’єва з позицій емульованого родича-геронта, повсталої з могили тіні. Перемога колективного Хрєннікова над індивідуальним Шостаковичем на довгі роки загальмувала розвиток музичного мистецтва в СРСР. При тому Лєрмонтова досі згадують як культурного героя, хоча іноді закидають імперський шовінізм. А про Хрєннікова, як душителя всього живого в академічній музиці – мовчать. Схоже, що його стиль роботи досі має числених послідовників.
"Гусарська балада", кадр з фільму
В 2013 році історичний реконструктор Гіркін стає важливою фігурою російських проксі-операцій на Донбасі. Гіркін частково реалізував свої фантазії про минуле в реальному світі. А в 2019 році один з авторитетів клубу історичних реконструкторів з Санкт-Петербурга Соколов, що виконував в іграх роль Буонапарта, на грунті ревнощів вбиває свою колишню студентку. Виловлений з Неви вбивця заявив, що він збирався вчинити самогубство, вдягнувши мундір маршала Франції. Соколов не став імператором, але суттєву частину життя провів в комфортному середовищі, де його називали Сір. Що об’єднує цих дуже різних персонажів? Культура, сприятлива для розвитку адлерівського неврозу.
Звертаючись до поширених серед наших стратегічних опонентів способів (не)вирішення конфлікту, варто згадати поширені в наративі спосіб ділити спільне (тєбє вершкі, мнє корєшкі), ділимо порівну чи по-братські? У випадку невдачі опрацьовується варіант знищення об’єкта суперечки, патетичне (так не доставайся же тьі нікому!) або зонівський сценарій сумнівної перемоги в комплекті із взаємознищенням (умрі тьі сєгодня, а я завтра). Начебто, де ліричні герої старорежимного драматурга Островського, а де кримінальні авторитети совітського ГУЛАГу. Але базова (не)культурна прошивка в них спільна. Вона включає сльозу ображеної дитини (слезинку ребенка за Достоєвським), якою себе виправдовує вбивця.
У грі з носієм московитської імперської культури є типова послідовність, хоча напевне не єдина. Хід перший - спроба домінування і отримання неправомірної вигоди на правах авторитета. Хід другий - спроба обдурити опонента, обіцяти і не виконати. І хід третій - впиратись рогом до останнього, сподіваючись, що опонент здасться першим. Відповідно, маємо Харківські угоди - 2010 (домінування), Мінські угоді – 2014 (спроба обдурити), і третю фазу остаточного (не)вирішення – інвазія 2022, тобто намагання знищити тих, кого не вдалось ані задомінувати, ані обдурити. Спроба завдати максимальної шкоди опоненту продовжується. Без реалістичного прогнозування наслідків для себе.
Виникає питання, яким чином ми можемо доповнити існуючі теорії трансформації конфлікту розглядом гравця, що переслідує невротичну вигоду, головним чином прагнучи до самознищення. Зокрема, в США існує версія, що деякі терористи- стрільці діють, маючи на меті головним чином саморуйнування, або ж самогубство за допомогою поліцая (suicide by cop). Для одинокого бомбіста-самогубця потяг до саморуйнування зовсім очевидний. Повертаючись до звичаїв наших любих стратегічних опонентів, варто пригадати русскую рулєтку. Гравець крутить барабан револьвера, зарядженого одним патроном, і натискає на спусковий гачок, спрямувавши ствол собі в голову. Якщо револьвер семизарядний, з ймовірністю близько 1/7 він вчинить самогубство; з ймовірністю 6/7 впіймає замість кулі заряд адреналіну і продовжить пошуки пригод. Також існує незначна ймовірність, що куля проб’є череп, але не пошкодить орган, відповідальний за ухвалення раціональних рішень.
Хто там бачив Росію центром православної цивілізації? Хто бачив ФСБ партнером у своїй боротьбі з тероризмом? Сподіваюсь, ці люди хоча б в 2022 році перевірили свій зір, і навіть замовили нову оптику. Оптичні приціли і тепловізори замість рожевих окулярів...
Звертаючись до поширених серед наших стратегічних опонентів способів (не)вирішення конфлікту, варто згадати поширені в наративі спосіб ділити спільне (тєбє вершкі, мнє корєшкі), ділимо порівну чи по-братські? У випадку невдачі опрацьовується варіант знищення об’єкта суперечки, патетичне (так не доставайся же тьі нікому!) або зонівський сценарій сумнівної перемоги в комплекті із взаємознищенням (умрі тьі сєгодня, а я завтра). Начебто, де ліричні герої старорежимного драматурга Островського, а де кримінальні авторитети совітського ГУЛАГу. Але базова (не)культурна прошивка в них спільна. Вона включає сльозу ображеної дитини (слезинку ребенка за Достоєвським), якою себе виправдовує вбивця.
У грі з носієм московитської імперської культури є типова послідовність, хоча напевне не єдина. Хід перший - спроба домінування і отримання неправомірної вигоди на правах авторитета. Хід другий - спроба обдурити опонента, обіцяти і не виконати. І хід третій - впиратись рогом до останнього, сподіваючись, що опонент здасться першим. Відповідно, маємо Харківські угоди - 2010 (домінування), Мінські угоді – 2014 (спроба обдурити), і третю фазу остаточного (не)вирішення – інвазія 2022, тобто намагання знищити тих, кого не вдалось ані задомінувати, ані обдурити. Спроба завдати максимальної шкоди опоненту продовжується. Без реалістичного прогнозування наслідків для себе.
Виникає питання, яким чином ми можемо доповнити існуючі теорії трансформації конфлікту розглядом гравця, що переслідує невротичну вигоду, головним чином прагнучи до самознищення. Зокрема, в США існує версія, що деякі терористи- стрільці діють, маючи на меті головним чином саморуйнування, або ж самогубство за допомогою поліцая (suicide by cop). Для одинокого бомбіста-самогубця потяг до саморуйнування зовсім очевидний. Повертаючись до звичаїв наших любих стратегічних опонентів, варто пригадати русскую рулєтку. Гравець крутить барабан револьвера, зарядженого одним патроном, і натискає на спусковий гачок, спрямувавши ствол собі в голову. Якщо револьвер семизарядний, з ймовірністю близько 1/7 він вчинить самогубство; з ймовірністю 6/7 впіймає замість кулі заряд адреналіну і продовжить пошуки пригод. Також існує незначна ймовірність, що куля проб’є череп, але не пошкодить орган, відповідальний за ухвалення раціональних рішень.
Хто там бачив Росію центром православної цивілізації? Хто бачив ФСБ партнером у своїй боротьбі з тероризмом? Сподіваюсь, ці люди хоча б в 2022 році перевірили свій зір, і навіть замовили нову оптику. Оптичні приціли і тепловізори замість рожевих окулярів...
