Рут Бенедикт: японська культура є культурою сорому.
Американці: спасибі, тепер нам зрозуміло, як працювати з японцями.
Японці: спочатку спробуйте подивитись на нас через японську оптику.
Росіяни: стьідно, когда відно, і когда показать нечего.
Українці: то вам прикрити, чи позичити нашого, щоб ви його показали як своє?
(Проти)природне і (поза)культурне.
Перш ніж переходити до класифікацій та висновків, я би вточнив походження сорому. Чи він має в основі суто фізиологічні процеси, як той же голод, страх, або втома, чи він засвоюється разом із культурою? Доречно врахувати мінімум дві групи чинників. Культура вчить людей контролювати свої фізилогічні драйви, спрямовувати їх у соціально прийнятний спосіб.
Коли ви приходите на поминки, то скоріш за все відчуваєте сум за покійником. А якщо не відчуваєте, то робите відповідний поминкам вираз обличчя, і утримуєтесь від деяких жартів, за які вас можуть виставити за двері. В якійсь іншій культурі на поминках веселяться, бо покійний нарешті воз’єднався з духами предків, і танцюють цілу ніч, щоб полегшити перехід між світами. А похмурий настрій і відмова танцювати учасника ритуалу дискваліфікує...
Аналогічно, походячи від тих самих причин, в різних спільнотах
А) сором засуджується і приховується. Носіїв культури не вчать конструктивно працювати із соромом. Він просто трапляється з людиною в складних ситуаціях, як хвороба чи нещасний випадок, знижує самооцінку і заважає працювати. Якщо вам стало соромно, отримайте батьківський дозвіл на свою поведінку в авторитетної людини. Наприклад, у психотерапевта або в священника. І живіть далі, хоча б і зовсім без сорому.
В) сором схвалюється і демонструється відкрито. Він розглядається як своєрідний моральний ресурс; це відчуття, що допомагає людині змінитись, стати кращою. Замість видкидати взагалі, вчаться відчувати нюанси. Є версія, що старший за статусом має регулярно соромити молодшого, щоб допомогти йому вдосконалитись. Плата за такий підхід – ієрархічність, потреба в жорсткій вертикальній організації. Нам так не жити; але мабуть воно й на краще.
Позиція культурного релятивізму, на якій стоїть більшість антропологів: серед культур нема засадничо поганих, вищих або нижчих, поки всі конструкти працюють узгоджено. Однак в культурі щось може розлагодитись, поламатись. Одна локальна неузгодженість тягне за собою іншу, спричиняючи занепад. Аж до повної загибелі, коли частина носіїв гине, а решта розбігається чи асимілюється сусідами.
Замість сорому, або поряд з ним.
Психолог Ерік Еріксон вважав, що протилежністю сорому є провина. Здатність відчувати провину формується в дітей пізніше; і вона корелює з появою відповідальності за власні вчинки. Сором виникає, коли людину на чомусь впіймали і звинуватили, незалежно від того, чи є звинувачення справедливим. Відчуття провини індивідуальне; воно не залежить від того, чи хтось крім вас цю провину усвідомлює. Провина формується на тій самій фізиологічній основі, що і сором, відноситься до тієї самої групи емоцій, але інакше проявляється на рівні поведінки через культурні та особистісні чинники. Розвиток відчуття провини в такій версії пов’язаний із засвоєнням християнської етики, відповідного поняття гріха та персональної відповідальності.
Однак Еріксон дійшов до своїх висновків на матеріалі, отриманому в США. Дослідження в інших країнах показали відмінні результати. Уявлення про сором і провину можуть відрізнятись від американських. В китайській мові (мандарин) дослідники нарахували 112 іменників, що описують відчуття, схожі на сором або провину. Більшість з них поза контекстом китайської культури зрозуміти досить складно. Психолог китайського походження, що працює в США, розклав ці 112 назв на 7 категорій, серед яких 4 описують різні нюанси сорому, а ще 3 – нюанси провини (Се Мін Су, 2020). При тому, повертаючись до попереднього, відчувати сором для китайця нормально. Це частина повсякденного життя, а не локальна катастрофа, привід порвати на собі сорочку або впасти в депресію.
Однак навіть в конфуціанських культурах не все так однозначно добре із соромом. Досить додати трохи комунізму, і картина радикально міняється. Наприклад, поважну людину могли публічно осоромити провладні молодіжні активісти, або ж хунвейбіни, підчас репресивного процесу, відомого як культурна революція. Ось так це виглядало в кінці 1960х (фото). Культурна революція в КНР тривала 10 років, до смерті Мао Цзе Дуна. Від екстремалів-псевдоактивістів втомились всі, і навіть вони самі втомились від демостративної провладної люті. За цей час китайські інтелектуали зрозуміли, що свободи вираження поглядів в країні ближчим часом не буде. Навіть конструктивним критикам режиму варто двічі подумати, ніж зайвий раз відкрити рота. Практики публічного соромлення були офіційно заборонені в лише в 2010 році. Але підчас пандемії COVID-19 їх відновили… для порушників санітарного режиму. Чи є в тому гармонія, і що б з цього приводу сказав послідовний конфуціанець, мабуть, судити не нам. А що такі практики суперечать нашим уявленням про права людини та індивідуальну свободу, то вже напевне.
Іншим взірцем культури сорому справедливо вважається індійська. Якщо ви спілкувались із англомовними індусами, то могли зауважити підвищену частоту вживання слова сором (shame), явно не властиву американцям. Якщо ж ми порівняємо традиційні уявлення про сором індуїста і конфуціанця, то теж знайдемо ряд важливих розбіжностей, через які їм іноді важко домовитись між собою.
Українські психологи, які вчились переважно на американській теорії і техніках, загалом поділяють уявлення, похідні від Еріксона. Дивимось на рекомендації сучасних практичних психологів. Правильно працювати з соромом для них означає позбавляти клієнта цього відчуття. Українці, які взагалі не вчились психології, і не ходили до психотерапевта, теж краще вміють давати ради провині. Ми іноді спостерігаємо, як сором їх практично паралізує. На противагу, відчуття провини може давати додатковий ресурс і слугувати причиною альтруїстичних вчинків. Хто винний, той має виправити наслідки, і навіть зробити трохи більше, ніж 1:1 компенсувати завдану шкоду.
Якщо ми зустрічаємо сором’язливого жителя України, то це специфічно травмована людина, вихована на совітських наративах і культурних практиках. Згадаймо спробу організовано прищепити культуру сорому згори, яка мала місце в середині 2000х. Закон про суспільну мораль, та похідну діяльність НацКомМору більшість сприймала як дещо чужорідне та лицемірне. Їх разом засуджували особи, які в інших ситуаціях мало про що могли між собою домовитись. Результат? Закон скасовано, комісії нема, а індивідуальна моральність в людей якось та й лишилась.
Звісно, трапляються і патології; зокрема, нав’язливе невротичне самозвинувачення, або психотичне заперечення провини, яка дійсно мала місце. До того ми повернемось в наступній частині.
Синонімічний ряд. У кого він довший.
Популярні онлайнові словники синонімів показують від 32 до 64 відповідників сорому в сучасній російській мові, не рахуючи вживаних в кримінальній субкультурі, або субуґкультурних запозичень з англійської. Ми візьмемо найбільшу базу, але зупинимось лише на стабільно вживаній лексиці, не гостро модній в цьому сезоні, але і не надто архаїчній. В залишку маємо:
- група слів, що позначають геніталії (хозяйство, срамные части, причиндалы)
- совесть та стійкі сполучення з цим словом (муки, угрьізения)
- власне стьід та його синоніми (срам, позор), діалектизми (студ)
- соціальні відповідники сорому (бесчестьє, скандал, поношение, попрание)
- моральне засудження інших (непотребство, безнравственность)
- м’які форми сорому (смущение, неловкость, досада), характерні для людей з тонкою душевною організацією, або ж багатим внутрішнім світом
- слова, однокорінні з 1)-4), але емоційно підсилені суфіксами (стьідобища, срамотища)
- слова, які скоріше характеризують страх; однак в синонімічний ряд їх включили компетентні носії російської мови, то хай теж будуть синонімами (робость, трусость, боязнь)
Український синонімічний ряд починається несподівано.
- стид – означає принизливе становище, або відчутття збентеженості. Автор, будучи носієм української, практично не зустрічав його в україномовних текстах, або в розмовах. Але в совітських академічних словниках слово є.
- сором – емоція, скоріше особиста і часто приховувана
- ганьба, скандал – на відміну від сорому, дещо явно публічне
- похідні від сорому або стида, розмовні чи діалектні (осорома, страмовище, встид, устид)
Цікаво, що з 10 прикладів літературного вжитку слова лише 3 взято з оригінальних текстів (Нечуй-Левицький, Підмогильний, Дашвар). Решта 7 переклади. Також цікаво, що в українському молодіжному сленгу на сором явно натякають запозичене з російського кримінального сленгу (зашквар) і англомовне (крінж). Здогадайтесь за цим маркером, які дві іноземні культури найбільше впливають на українську молодь..
Прості рішення у складному світі.
Чи буде вірним сказати, що культура РФ є культурою сорому? Загалом так. Ми можемо побудувати просту схему, на основі якої робити прості оргвисновки. Сором це зле, для нас він не годиться, хоча якось годиться для наших любих стратегічних опонентів. Провина це нормально, бо нам з нею легше працювати. Але виникає ряд важливих нюансів. Чи пов’язані конструкти сорому і провини із соціальним статусом, етнічністю, типом поселення, тощо?
Тому – переформулюємо. Чим нормативне російське уявлення про сором і провину відрізняється від нормативного українського? Як ми це можемо використати практично?
На відміну від китайської або індійської, культура сучасної РФ не має сталої традиції роботи з соромом у позитивному ключі. Сором, попри укоріненість в соціумі, поєднується із компенсаторними механізмами, що допомагають його подолати. Сором’язливою більшістю керує безсоромна меншість. Нахальство – второе счастье, стверджувало цінічне прислів’я часів пізнього СРСР. До скромності соціально привчали всіх. Але ті, хто до неї не привчався, опинялись у порівняно виграшному становищі. Значною мірою ця ситуація збереглась і після 1991 року. Попри схожість висновків соціологів про совітську людину (Юрій Левада, Москва) і аморальну більшість (Євген Головаха, Київ) соціальна реальність сусідніх держав розвивалась в різних напрямках.
В Україні хоча б відносно вдалось відновити індивідуальну моральність, і норми малої групи на основі уявлень про індивідуальну провину та власну відповідальність людини. Хоча у нас досі є ряд спільних проблем, напрямок подальшої роботи очевидний.
В РФ навчити людей працювати з провиною не вдалось, бо цього навіть не спробували. З точністю до навпаки. Засвоєння культури передбачає вміння заперечувати очевидне, переводити провину на інших, знецінювати шкоду, завдану потерпілому, та користуватись іншими захисними механізмами. Потрапити в ув’язнення через злочин досі вважається справою випадку. Адже, відповідно до російського фольклору (наказьівают не того, кто виноват, а того кто попался). Сталінський генеральний прокурор Вишинський з його знаменитим (признание обвиняемого – царица доказательств) фахово сформувався як правник до совітів. В старій імперії було звичайною справою отримувати зізнання через тортури; їх застосування внормовується ще в кодексі (судебнику) Івана Четвертого. Можна також згадати давніші пласти фольклору. Алтьінного вора вешают, полтинного – чествуют. Тобто, якщо ти все одно крадеш, вкради достатньо, щоб відкупитись.
Індивідуального вдосконалення через сором за індійським або китайським взірцем в Росії явно не виходить. Бо (потєря стьіда) асоціюється з вищим соціальним статусом, ніж його наявність. В наративі, втрачають сором як правило, політики, діячі шоу-бізнесу, тощо. А скромність і сором’язливість належить простим людям, що не мають варіантів потрапити у жодний із соціальних ліфтів. Визнання помилок тягне за собою зниження статусу, навіть якщо за ним не слідує пряме кримінальне покарання.
Велика російська культура (тм) була певний час поширеною переважно у вузьких елітних колах, і переважно у великих містах. А потім вона двічи поламалась. В перший раз її поламали більшовики, а в другий - спецслужби, які узурпували владу в РФ. А до глибинного народу якась висока культура дійти взагалі не встигла. Отже, якщо ми очікуємо від московита добровільно визнання себе в чомусь винним, ці очікування марні. Для того він (вона) мають потрапити в ситуацію, яку суб’єктивно вважають безвихідною. І навіть в безвихідній ситуації статусний московит впиратиметься до останнього.
