Переможна хода традиційних, класичних популістів, таких як Даніель Ортега, Уго Чавес, Юлія Тимошенко, Аляксандр Лукашенко, Віктор Орбан, Сільвіо Берлусконі тощо, примусила їх вважати, що загрозливих конкурентів на цілком унилому політичному ландшафті шталту 1960-1990-х в них немає: вони змітали всіх своїх конкурентів навіть не дуже напружуючись.
Це тривало аж допоки на початку ХХІ століття не з’явилися популісти радикальні. Ці молоді і жадібні політичні акули критично радикалізували конфліктний популістський наратив, в першу чергу наратив контр-елітарний, використовуючи т.зв. «антикорупційні» гасла, і почали знесення не лише старих еліт, але і загалом державних інституцій. Поки традиційні політики намагалися зрозуміти, що відбувається, класичні популісти інтуїтивно відчули, що саме від радикальних популістів типу «Руху Пяти зірок», Джоко Відодо, Володимира Зеленського тощо, походить найбільша загроза їхньому, досі нібито безпечному пануванню. І тому на боротьбу з радикальними популістами популісти традиційні ладні кинути всі свої сили. Тому «традиційний популіст» Віктор Орбан і оголосив Володимира Зеленського своїм «ворогом», тому «традиційні» популісти Лукашенко і Путін (перший радше соціально-економічний, а другий ще й культурний, але обидва вже давно перейшли в стадію усталеного авторитаризму) його ненавидять. Але при цьому радикальний популіст Джоко Відодо – такий самий, як і Володимир Зеленський - навпаки, радо зустрічається зі своїм політичним побратимом, бо їм поки що нема чого ділити, та й розвиненого політичного почуття в них ще нема…
Бо ось така вона – внутрішньовидова боротьба в елітарних групах…
